Найепатажніша зірка XX століття: чому його обожнювали мільйони жінок і що він підказав Елвісу Преслі

Уявіть піаніста, який виходить на сцену в накидці з рожевого пір'я, сідає за рояль з канделябром і грає серйозну музику Ференца Ліста перед тисячами глядачів. А потім залишає сцену на розкішному Rolls-Royce.

Це не сцена з фільму і не пародія на класичний концерт. Саме так виглядало шоу Лібераче - одного з найекстравагантніших і найуспішніших артистів американського XX століття.

Він віртуозно грав на фортепіано, поєднував класику з популярною музикою, вів власне телевізійне шоу і збирав величезні зали. На сцені його оточували хутро, пір'я, коштовності, квіти та золото. Сам Лібераче називав себе "Діснейлендом в одній особі".

Сьогодні його ім'я пам'ятають далеко не всі. А в 1950-1970-х роках він був справжньою суперзіркою - одним з найбільш високооплачуваних артистів свого часу.

Від вундеркінда до великої сцени

Владзіу Валентино Лібераче народився в травні 1919 року у Вісконсині, у родині з італійським та польським корінням.

Його батько Сальваторе грав на валторні в місцевих оркестрах. Мати Френсіс до заміжжя була концертною піаністкою. Саме батько наполіг, щоб син почав займатися музикою вже у чотири роки.

Талант хлопчика швидко став очевидним.

У 13 років Лібераче вже заробляв музикою. Він виступав на весіллях, танцювальних вечорах і навіть у стриптиз-клубах. Родині були потрібні гроші: в Америці вирувала Велика депресія.

Здавалося, попереду на нього чекає кар'єра серйозного класичного піаніста. У січні 1940 року, ще до свого 21-річчя, він виступив із Чиказьким симфонічним оркестром, виконавши Другий фортепіанний концерт Ліста.

Але Лібераче швидко зрозумів: його цікавить не лише музика. Його цікавить публіка.

У 1940-х роках він почав виступати в нічних клубах і готельних залах, поступово поєднуючи класичну музику з популярними піснями та джазом.

У 1973 році, пояснюючи в інтерв'ю, чому він відмовився від кар'єри виключно концертного піаніста, Лібераче сказав: "Я люблю класичну музику, але думаю, що був би самотнішою людиною, якби став виключно класичним піаністом, тому що ви граєте для зовсім іншої аудиторії".

Цю аудиторію він розумів чудово. За його словами, це були "люди робітничого класу", які на його концертах могли "по-справжньому розслабитися і відірватися".

І Лібераче робив усе, щоб їм було весело.

"Діснейленд в одній особі"

Справжній прорив стався у 1950-х, коли Лібераче прийшов на телебачення.

Його шоу стало надзвичайно популярним у США та Великій Британії. Глядачі приходили не просто послухати піаніста. Вони хотіли подивитися на музиканта.

А подивитися було на що.

Блискучі костюми, хутро, величезні персні, розкішні автомобілі, квіти, декорації - і знаменитий канделябр на роялі, який став його візитівкою.

Лібераче не просто грав музику. Він продавав глядачам мрію про розкішне життя.

Його стиль здавався надмірним навіть за мірками того часу. Критики іронізували та робили "завуальовані натяки на те, що він не є "звичайним" або "традиційним" чоловіком", розповідає дослідник Вінсент Л. Стівенс.

Але публіка відповідала критикам по-своєму - продовжувала купувати квитки.

Особливо відданими прихильницями Лібераче були жінки.

За словами актора Саймона Рассела Біля, Лібераче чудово розумів, чого вони хочуть: "Доглянутого, веселого чоловіка, який був би схожий не на небезпечного спокусника, а радше на брата або [платонічного] супутника".

Телешоу Лібераче завершилося в 1959 році, але його кар'єра тривала ще майже три десятиліття.

У 1985 році, вже у віці 66 років, він дав свої останні концерти в нью-йоркському Radio City Music Hall.

Вихід на сцену повністю відповідав його стилю: Лібераче з'явився з гігантської копії яйця Фаберже в накидці з яскраво-рожевого пір'я.

Ідеальний образ за будь-яку ціну

Лібераче ретельно контролював власну зовнішність.

Він старів, втрачав волосся, але публіка мала бачити бездоганного, молодого і розкішного артиста.

"Я ніколи не бачив його без накладного волосся, хоча його колір і стиль змінювалися", - згадував Бо Айерс, його музичний керівник із 1973 до 1986 року.

Лібераче робив пластичні операції і не приховував свого бажання якомога довше зберігати молодість.

За словами Стівенса, це відповідало його загальній стратегії контролю над власним образом: артист прагнув зберегти ту "хлоп'ячу невинність", яка свого часу зробила його привабливим для публіки.

Суд через особисте життя

Але найбільший секрет Лібераче стосувався не його зовнішності.

Чутки про його сексуальну орієнтацію ходили роками. Сам артист категорично їх заперечував.

У 1956 році британська Daily Mirror опублікувала матеріал із натяками на те, що Лібераче був гомосексуальним. Артист подав до суду і в 1959 році виграв справу про наклеп. Йому присудили 8 000 фунтів стерлінгів - сьогодні це приблизно 220 000 доларів.

Ставки були високі: програш міг поставити під загрозу його кар'єру.

Але Лібераче переміг і продовжив грати за власними правилами.

Пізніше стало відомо, що за лаштунками він дійсно мав стосунки з чоловіками.

Найвідоміша історія пов'язана зі Скоттом Торсоном - молодим водієм і охоронцем Лібераче. У 1982 році Торсон подав на артиста до суду, вимагаючи 113 мільйонів доларів і заявляючи, що вони були у стосунках п'ять років.

Лібераче все заперечував і твердив, що Торсон ніколи не був його коханцем.

У 1986 році сторони домовилися про компенсацію: Торсон отримав 75 000 доларів, три автомобілі та трьох дорогих собак.

Пізніше його мемуари стали основою для фільму Стівена Содерберга з Майклом Дугласом і Меттом Деймоном.

Сьогодні історію Лібераче легко сприйняти як трагедію людини, яка була змушена приховувати важливу частину свого життя.

Але його колеги згадували його зовсім інакше.

"Він завжди здавався по-справжньому щасливим, а на запитання про особисте життя відповідав жартами", - розповідає Бо Айерс.

"Якби він публічно заявив: "Так, я гей", він втратив би свою кар'єру, тому вирішив цього не робити. Що тут складного?", - додає Саймон Рассел Біл.

Можливо, Лібераче просто чудово розумів правила епохи, в якій жив.

І волів грати свою роль до кінця.

"Він справді був королем"

Бо Айерс працював з Лібераче 13 років. За цей час вони дали близько 5 000 концертів, нерідко виступаючи двічі за вечір.

Айерс визнає: Лібераче любив розкіш, ефектні костюми і вмів перетворити власне життя на спектакль.

Але за цим стояв справжній музикант.

"Техніка його гри на фортепіано була чудовою, хоча я ніколи не бачив, щоб він репетирував, - розповідає Айерс. - А якщо говорити про шоу і вміння розважати людей, він справді був королем".

Його сценічна манера позначилася навіть на образі майбутнього "короля рок-н-ролу".

У 1956 році Елвіс Преслі побачив виступ Лібераче в Лас-Вегасі. За словами історика Річарда Зогліна, Лібераче порадив молодому артисту додати своєму шоу більше блиску.

Уже наступної весни Преслі вийшов на сцену у своєму знаменитому золотому костюмі.

Вплив двох артистів не обмежився одягом. Дослідники зазначають, що ефектна манера Лібераче - яскраві костюми, сценічний реквізит і театральність - стала одним з орієнтирів для шоу Елвіса.

Лібераче помер у лютому 1987 року від захворювання, пов'язаного зі СНІДом.

Йому було 67 років. Приблизно за півтора року до смерті він дізнався, що ВІЛ-позитивний, але публічно про це не говорив.

Він залишив після себе дивну і водночас дуже сучасну спадщину.

Лібераче одним з перших зрозумів те, що сьогодні здається очевидним: концерт - це не обов'язково лише музика.

Це може бути образ, світло, костюм, історія, розкіш і відчуття свята.

Він узяв класичне фортепіано і перетворив його на центр грандіозного шоу.

І, можливо, саме тому чоловік у рожевому пір'ї, який виїжджав на сцену на Rolls-Royce, досі залишається постаттю, яку неможливо забути.