Мені сказали, що я не гідна бути матір'ю, а потім вкрали мою дитину

Маріон Макміллан було 17 років, вона була вагітною й неодруженою, коли вперше вирушила з рідного дому на південному заході Шотландії до Англії.

Це сталося 1966 року: родина відправила її до пологового будинку, яким опікувалася "Армія порятунку", розташованого більш ніж за 150 миль звідти — у місті Ньюкасл-апон-Тайн.

Юна мати провела зі своїм малюком — гарненьким хлопчиком із "чудовим чорним волоссям" — дев'ять місяців, перш ніж дитину в неї забрали.

Вона благала персонал дозволити їй залишити сина.

"Я казала: "Будь ласка, допоможіть мені залишити дитину, не дозволяйте їм забрати мого малюка, будь ласка", — але його забрали", — розповіла вона в новому документальному фільмі BBC "Викрадені немовлята" (Stolen Babies).

Попередження: цей матеріал містить расистські висловлювання, а також описи сексуального насильства та жорстокості.

У фільми розповідаються історії деяких із тих 250 000 жінок, які в період між 1949 та 1976 роками були змушені віддати своїх новонароджених дітей на усиновлення.

Вони були безсилі перед волею держави, соціальних працівників, релігійних організацій та системи, що забезпечувала немовлятами родини усиновлювачів.

"Скажімо відверто: ми були незаміжніми дівчатами з робітничого класу, які народжували дітей, що потім потрапляли до родин середнього класу", — розповіла у фільмі ще одна постраждала, Енн Кін.

Впродовж багатьох років чимало з цих жінок тримали пережите — і свій сором — у таємниці.

У липні тодішній британський прем'єр-міністр сер Кір Стармер офіційно перепросив у цих матерів, заявивши: "Сором — не ваш... сором — наш".

Історія Меріон: "Вони не можуть забрати в мене дитину"

Меріон виросла в місті Странрар у 1960-х роках. Там вона закохалася в старшого за себе чоловіка, який емігрував із Пакистану.

"Я тоді була закохана, і все було так чудово, що я навіть не замислювалася про наслідки", — розповіла вона.

"Ми бачилися лише кілька разів, і я нікому в родині про це не казала, але у 17 років завагітніла поза шлюбом".

Вона сподівалася, що вони одружаться, але її коханий розумів: їхні стосунки не сприймуть у суспільстві.

"Ніхто не захоче, щоб ти була з чорношкірим чоловіком, Меріон", — сказав він їй.

Під час їхньої останньої розмови він запропонував разом емігрувати на Гаваї, вважаючи, що там до міжетнічних шлюбів ставляться прихильніше.

"Більше я його ніколи не бачила, — розповіла вона. — Я не знала, що на мене чекає. Мене підхопив конвеєр системи для "незаміжніх матерів" — і саме тоді я втратила контроль над власним життям".

Вона народила дитину в "Гоупдіні" — притулку для незаміжніх матерів, де панували суворі умови, а поводження з жінками часом було жорстоким.

"З тієї миті, як ти переступаєш поріг, тобі дають зрозуміти: ти не гідна бути матір'ю, і в тебе заберуть дитину, — розповіла Меріон. — Її віддадуть на усиновлення. Тож краще звикай до цього, дівчино, бо в тебе немає ні грошей, ні житла, нікого, хто міг би тебе підтримати".

Під час пологів старша медсестра вдарила її по обличчі за спробу встати з ліжка.

"І я не знаю, що було гірше: шок від того, що вона це зробила, чи самі тяжкі перейми, — згадувала вона. — А вже за мить народився мій син".

Їй не дозволяли взяти його на руки аж до наступного дня.

"Мені було страшенно лячно, — сказала Меріон. — Страшенно лячно, що в мене заберуть дитину. Вони ж не можуть забрати в мене мою дитину".

Однак Меріон змогла провести зі своєю дитиною більше часу, ніж деякі інші дівчата в будинках для матерів і немовлят по всій Великій Британії.

"Я була дівчиною із Шотландії, а дитина — змішаного походження. Саме так мене й сприймали в Армії порятунку, — розповіла Меріон. — І, звісно, ​​тобі казали, що дітей змішаного походження дуже рідко всиновлюють".

Її сину було дев'ять місяців, коли його обрали прийомні батьки. Меріон порівнювала очікування моменту розлуки з перебуванням у камері смертників.

"[Старша медсестра] забрала його, вона плакала разом зі мною. Мабуть, потім його взяв хтось інший із персоналу, а вона продовжувала обіймати мене".

Відчайдушні благання Меріон залишити дитину собі залишилися без уваги.

Не маючи змоги повернутися додому в Странрар, вона опинилася в жіночому гуртожитку в Глазго.

"Мене вигнали з місця, де я народилася й виросла, і я знову залишилася зовсім сама", — розповіла вона службі новин BBC Scotland.

Зрештою, у 2004 році Маріон возз'єдналася зі своїм сином, проте події її юності й досі накладають важкий відбиток на її життя.

"Це було боляче для нього, боляче для мене, боляче для його [прийомних] батьків — боляче для всіх. Але якщо відкинути біль, то це стало справжнім Божим даром, адже всі ці роки я так сумувала за ним".

Енн Кін: "Мені казали, що я більше ніколи його не побачу"

Енн Кін було 17 років; вона працювала на фабриці з виробництва туалетного паперу в містечку Юло (графство Флінтшир), коли симпатичний торговий представник запросив її на побачення.

"Саме тоді це й сталося. Якщо говорити сучасною мовою, це відбулося без згоди. У 60-х роках так не казали", — розповіла вона.

Як і Меріон, її відправили подалі, щоб "вирішити проблему". Вона народила в лікарні державної системи охорони здоров'я (NHS) у Суонсі, де їй відмовили в знеболенні.

"Мені сказали, що не дадуть нічого від болю, аби я запам'ятала це й більше не поводилася як "погана дівчина", — згадувала вона.

"Вони бачили в мені жінку без жодних моральних принципів, а тому вважали, що я не заслуговую на допомогу. І я не вірю, що таке могло б статися, якби я була одружена".

Енн сказали, що вона зможе провести 10 днів зі своїм малюком, але на восьмий день вона прийшла до дитячої кімнати — і його там не було.

Акушерка сказала їй: "Він чекає на свою нову матусю. Ти більше ніколи його не побачиш".

Вона відвела її до ванної кімнати у вікторіанському стилі, посадила у ванну й схопила за груди.

Акушерка сказала Енн: "Я позбуваюся цього молока — воно тобі більше не знадобиться".

"І саме тоді я зрозуміла, що втратила все", — сказала Енн.

Джоан Чамберс: "Вчителі ж мають викликати довіру"

Джоан Чамберс було 14 років, коли вона, навчаючись у школі в Сандерленді, дізналася, що вагітна.

Учитель почав запрошувати її на прогулянки за місто.

"Мене це не насторожувало, адже, знаєте, він був учителем, а вчителям зазвичай довіряють. Я довіряла йому — справді довіряла".

Одного разу він її зґвалтував.

"Єдине, що я пам'ятаю, — це біль, — розповіла вона. — Я не розуміла, що відбувається".

За п'ять тижнів до пологів їй довелося свідчити проти цього чоловіка в суді.

Через багато років вона знайшла архівні документи, з яких дізналася, що суддя закликав присяжних не вірити її свідченням.

Вона розповіла авторам документального фільму, що суддя казав: "На нього чекає успішна кар'єра, тож не дозволяйте її вагітності вплинути на ваше рішення".

Вона додала: "Це було боляче. Мені було справді боляче читати це через стільки років. Що таке міг сказати суддя..."

Чоловіка виправдали.

Останні кілька тижнів вагітності Джоан провела в притулку для матерів і немовлят, але розповідала, що самі пологи "стерлися з пам'яті".

"Мабуть, це було страшенно боляче. Мені не давали ані знеболювальних, ані нічого подібного, — додала вона. — Наступне, що я пам'ятаю: мої ноги зафіксовані в гінекологічних стременах, накриті зеленою тканиною, а я чекаю, поки лікар прийде й накладе шви. Я була розірвана вщент — просто пошматована".

Її дитину забрали, коли малюкові виповнилося три тижні — за тиждень до Різдва.

"У мене його відібрали, а потім наказали повернутися до дитячої кімнати, прибрати постіль із його ліжечка й підготувати його для наступного немовляти", — розповіла вона.

Джоан було 66 років, коли вони нарешті зустрілися знову.

"Це було дивовижно, але водночас так сумно, — сказала вона. — Він ніколи мене не шукав, бо в новій сім'ї був цілком щасливим".

"Вибачення доводять, що ми не були винні"

У 2023 році тодішня прем'єрка Шотландії, Нікола Стерджен назвала Меріон Макміллан "однією з найпалкіших борчинь" за справедливість, коли офіційно перепрошувала за роль держави у практиці примусового віддання дітей на усиновлення.

"Це завжди було жорстоким, несправедливим і глибоко хибним діянням", — заявила перша міністерка Шотландії.

В оновленій заяві з вибаченнями, опублікованій у 28 серпня 2026 року, "Армія спасіння" висловила "глибокий жаль і сором" через те, що вразливі молоді жінки не отримали необхідної допомоги в закладах організації для матерів із дітьми.

"Ми усвідомлюємо, що повинні нести відповідальність перед тими, кого підвели, і переосмислити свою роль у суспільстві, яке діяло проти вагітних незаміжніх жінок", — додали територіальні керівники організації, комісари Пол і Дженін Мейн.

Меріон вважає, що можна зробити ще більше. Вона прагне більшої підтримки для тих, хто постраждав від примусового віддання дітей на усиновлення: матерів, самих дітей та прийомних батьків.

Також вона хотіла б бачити в Шотландії спеціалізований центр передового досвіду з питань усиновлення, де всі учасники цього процесу могли б отримувати всебічну підготовку та підтримку.

Енн Кін була серед невеликої групи матерів, запрошених на Даунінг-стріт напередодні того, як Кір Стармер від імені уряду Великої Британії вибачився перед ними.

"Для мене ці вибачення означають, що мене більше не вважають винною в тому, чого я не робила, адже я не віддавала його. Його забрали, — сказала вона. — Це доведе світові, що нашої провини в цьому не було. Ми не були винні. Винна була держава, винні були церкви, а ми станемо вільними".