"Ти скоро помреш": як мати роками лікувала доньку від вигаданої хвороби

Ніна Блом росла в Нідерландах у 1970–1980-х роках і здавалася звичайною дівчинкою. Вона любила музику, спів і танці, а серед найтепліших спогадів дитинства - ігри з сестрою на горищі родинного будинку.

Та щасливих моментів було небагато.

З дому Ніну майже не випускали. Коли їй виповнилося вісім років, мама переконала доньку, що вона тяжко хвора. Відтоді жінка постійно возила її по лікарнях на обстеження та лікування.

За кілька років Ніна 15 разів потрапляла до шести різних лікарень.

Згодом мати змусила доньку сісти в інвалідний візок і переконала, що в неї невиліковне м'язове захворювання і вона скоро помре.

За цей час дівчинку оглянули десятки лікарів, але ніхто не міг пояснити, що з нею відбувається. Лише один уважний педіатр зміг скласти всі фрагменти цієї історії докупи й виявити справжню причину її "хвороби": власну матір.

Те, що сталося з Ніною, називають фальсифікацією захворювання у дитини (Paediatric Condition Falsification).

Також цей розлад відомий як штучно викликане або сфабриковане захворювання (Fabricated or Induced Illness, FII) або синдром Мюнхгаузена за довіреністю. Це одна з форм жорстокого поводження з дітьми, коли дорослий - найчастіше один з батьків - переконує всіх, що дитина тяжко хвора, перебільшує чи вигадує її симптоми, а іноді навіть навмисно їх викликає.

Чому деякі люди так чинять, фахівці досі не мають однозначної відповіді.

Перші госпіталізації

Коли Ніні було вісім років, у неї почалися часті болі в животі, і вона дуже схудла.

У лікарні вона пила яблучний сік, їла суп - і симптоми швидко зникали.

"Лікар казав: "З Ніною все гаразд... Вона може повертатися додому"".

Та мати наполягала, щоб вони знову їхали до лікарні, і змушувала доньку казати медикам, що живіт досі болить, хоча це було неправдою.

Так повторювалося знову і знову кілька років.

Одного разу під час сімейного відпочинку після купання Ніна поскаржилася на легкий біль. Мати одразу вирішила, що це симптом м'язового захворювання, і знову повезла доньку до лікарні.

Коли Ніна спробувала заперечити, почула у відповідь: "Не виставляй мене дурепою. Тобі боляче, і саме це ти скажеш лікарю".

Дівчинка не могла зрозуміти, що відбувається.

"Я почувалася винною, бо лежала в палаті поруч із дітьми, які хворіли на рак і справді були тяжко хворі, - згадує Ніна. - Я думала: "Зі мною ж усе гаразд"".

Під час однієї з госпіталізацій хлопчик, який лежав на сусідньому ліжку, помер. Це лише посилило її почуття провини.

"Вона була безжальною"

Ніна перенесла безліч обстежень, зокрема дуже болісні процедури, як-от біопсію кісткового мозку. Але лікарі так і не знайшли жодних ознак хвороби.

Мати постійно була поруч. Якщо помічала, що донька усміхається, шаленіла від злості й карала її.

Після однієї з госпіталізацій, яка тривала чотири тижні, лікарі нарешті дозволили Ніні повернутися додому. Але щойно вони переступили поріг будинку, мати посадила її в інвалідний візок, забрала зі школи й змусила проводити дні в ліжку, яке поставила просто у вітальні.

Ніна перестала бачитися з друзями. Мати навіть заборонила їй слухати музику, яку вона так любила.

Єдиною розрадою стало в'язання. Але невдовзі руки почали втомлюватися й боліти, і мати одразу заявила, що це ще одна ознака тяжкої хвороби. Вона туго забинтувала доньці руки.

Пов'язки були настільки тугими, що кисті й пальці німіли.

"Не можу передати, як страшно було бачити, що мама ніби отримує від цього задоволення".

"Ти помреш"

З часом мати дедалі більше залякувала доньку.

Вона казала: "Якщо я дізнаюся, що тобі не болить і ти все це вигадала, я зроблю так, щоб тобі справді було боляче".

Ніна все більше заплутувалася в тому, що відбувається.

"Мені здається, я просто втратила саму себе".

Через постійне лежання в ліжку та туго забинтовані руки її м'язи поступово слабшали. Зрештою лікарі направили дівчинку до реабілітаційної клініки на курс фізіотерапії.

Там вона знову навчилася ходити. Ба більше, вперше за довгий час відчула себе щасливою і навіть закохалася в хлопця, який також проходив реабілітацію.

Але на вихідні пацієнтам дозволяли повертатися додому - і мати одразу знову брала доньку під повний контроль.

Вона змушувала Ніну носити пов'язки й забороняла вставати з ліжка.

Потім заявила, що в доньки хворе серце.

А одного дня сказала: "Ти помреш".

"Тоді я вперше по-справжньому відчула себе самотньою, - згадує Ніна. - Наче падала в чорну прірву".

"Ми хочемо евтаназію. Ви допоможете, лікарю?"

Потім сталася подія, яка змінила все.

Під час чергової госпіталізації Ніна познайомилася з новим педіатром - доктором Вріртеном.

Він сказав, що хоче направити її до спеціалізованого центру, де допоможуть відновити рухливість суглобів і кінцівок, щоб вона знову могла ходити.

Ніна була приголомшена.

Усе життя мати переконувала її, що вона має смертельне м'язове захворювання і неминуче помре. Десь глибоко всередині дівчинка сумнівалася, але ніколи не наважувалася поставити навіть одне запитання.

Мати розлютилася.

Повернувшись додому, вона силою схрещувала Ніні ноги, підкладала подушки й фіксувала їх у такому положенні. Обмежувала доньку в їжі, встановила їй назогастральний зонд і змушувала щодня ковтати по двадцять таблеток.

Під час одного з візитів до лікаря мати попросила провести доньці евтаназію.

Ніна, виснажена роками "лікування", болісними процедурами та повною безпорадністю, погодилася.

"Лікарю, я хочу померти, - сказала вона. - Ви можете мені допомогти?"

Лікар зробив крок назад, недовго поговорив з її матір'ю і призначив цілодобове введення морфіну.

"Ми введемо її в медикаментозний сон", - сказав він.

Порятунок

Та доктор Вріртен уже склав усі частини цієї головоломки.

Він звернувся до служби захисту дітей.

Одного дня до палати Ніни зайшла незнайома жінка й сказала, що перевозить її до іншої лікарні.

"Ні, будь ласка... Дайте мені померти", - благала Ніна.

Вона помітила, що мати почала панікувати.

Поруч стояли двоє поліцейських.

Невдовзі дівчинку переклали на ноші й повезли до нової лікарні машиною швидкої допомоги.

Там з її рук і ніг зняли пов'язки, а в палаті встановили відеокамеру.

Два дні Ніна не бачила батьків.

Коли їм нарешті дозволили прийти, вона знову і знову повторювала: "Я не хвора".

За час цієї зустрічі вона сказала ці слова 18 разів.

Мати забула, що камера продовжує записувати, і розлютилася. Це стало одним з доказів того, що відбувалося з Ніною всі ті роки.

Нове життя

Згодом Ніна вирішила повністю припинити спілкування з батьками.

Її перевели до спеціалізованого центру, де вона проходила фізичну та психологічну реабілітацію. Пізніше переїхала до іншого міста й почала нове життя під іншим ім'ям.

Вона закінчила художню школу, знайшла роботу й зустріла кохання.

Батьки так ніколи й не визнали того, що зробили. Ба більше, одного разу вони найняли приватного детектива, щоб розшукати доньку. Для Ніни це стало ще одним важким випробуванням.

Вона думала звернутися до поліції - але зрештою відмовилася від цієї ідеї. Через кілька років обоє її батьків померли один за одним.

"Те, що зробили зі мною мої батьки, було злочином, - каже Ніна. - Це було жорстоке поводження з дитиною. І я дивом вижила".

Сьогодні вона вдячна долі за те, що змогла почати все спочатку.

"Я така щаслива, що жива. У житті ще так багато того, заради чого варто жити".